Наслідки насильства різноманітні й переважно страшні, але не всі з них є очевидними. Реакція на трагедію в Парижі минулого тижня змусила мене думати не лише про нашу беззахисність, але й про те, що нового мимоволі приносить з собою сучасне насильство.

Якщо ви користуєтесь Facebook, то, мабуть, помітили, що люди по той бік Мережі – менеджери компанії – відтепер блискавично реагують на суспільно значущі події. Ідеться передусім про відносно нову функцію Мережі – Safety Сheck, яка активується компанією під час надзвичайних ситуацій та допомагає перевірити, чи ваші „френди” в безпеці. Не хочу обговорювати тут моменти емоційні. Так, ні для України, ні для тої ж Сирії Facebook цю функцію не активував, хоча розробили її ще після землетрусу в Японії та офіційно запустили в жовтні 2014-го. Найімовірніше, до насильства в Парижі у Facebook планували обмежити застосування лише стихійними лихами. Не зв’язуватись же з усіма бідами цього світу? У будь-якому разі, така політика, думаю, мала вагомі причини, зокрема технічні та бізнесові.

Натомість хочу зосередитися на поворотній, як мені зараз здається, точці цифрової історії: мережа, яка починалася, як сайт для оцінки фотографій та підтримки зв’язку між випускниками Гарварда, блискавично реагує на терористичну атаку. І хоча за наслідками терористична атака є схожою на стихійне лихо, вона несе в собі, окрім горя, і політичний зміст. Така реакція Facebook означає, що світ змінюється швидше, ніж ми це передбачали – можливо, навіть швидше, ніж це передбачали самі засновники соціальної мережі, і зростання насильства цим змінам сприяє.

Коли внаслідок терактів змінюється держава, як змінились США після вересня 2001-го, переглядається зовнішня політика – часом не в бік справедливості, а на користь державної безпеки, а стосунки із громадянами втрачають безтурботність, то дехто, звісно, звикло бурчить про свободи, права та інші моральні цінності (особисто знаю багатьох таких невдоволених американців). Проте, мабуть, навіть ті, хто бурчить, розуміють необхідність змін. Так сьогодні, як і у всі часи, насильство змінює суспільства. Насильство, зрештою, завжди було одним з головних чинників формування суспільств, каталізатором їх перетворень.

Але з державою тут усе давно зрозуміло – ще від часів 11 вересня та терактів у Москві, тож давайте подивимось на дещо протилежне до держави – завжди громіздкої ієрархічної структури, в якій передусім важить формальна влада, – на Мережу, зокрема надпопулярні в цілому світі Twitter та Facebook.

Пам’ятаєте ті часи, коли було не зовсім зрозуміло, що в цих соціальних мережах робити? Ну знайшли ви старих знайомих, подивилися фотки, залили трохи своїх із серії „все найкраще одразу”, поділилися парою жартів – а далі що? Далі нічого і не було, а для багатьох людей у Західному світі й досі немає. Світлини малюків, пирогів, в крайньому випадку, поверхні Марсу, привітання та більш чи менш мляві групи по інтересах – але ще не стабільні спільноти, приналежність до яких прямо визначає ідентичність. Бо група „Євромайдан” – це в непевні часи вже замах на ідентичність, а група „Рецепти” – так собі.

В розвинених країнах період такого собі первісного безтурботного цифрового Едему досі триває. Чи тривав? Момент вигнання з раю зможуть пізніше визначити історики. Та схоже, цифровий світ скоро непомітно перейде (щойно перейшов?) до нового етапу. Колись загроза виживанню сформувала первісні спільноти. Гуртом можна було захиститися від хижаків, чужинців, голоду й холоду.

Зараз формуються суспільства цифрові. І тут не варто очікувати, що якийсь один геніальний стартап чи швидка перебудова існуючої платформи (такої, як Facebook) раптом призведе до революції. Не буває геніальних стартапів, так само, як і випадково успішних революцій, – революції та стартапи бувають лише вчасні. Але коли цифрове людство подолає нарешті всі історичні етапи, з’явиться і нова формація, яку можна буде назвати цифровою державою (хоча впевнена, що ми вигадаємо для означення цього феномену інші слова, не спотворені попереднім досвідом). І ні, звісно, це не буде інтернет-копія держави теперішньої – така покращена, зручна для користувача копія держави в деяких розвинених країнах уже існує – маю на увазі так зване електронне урядування. Проте електронне урядування стане, звісно, ще одним струмочком, що увіллється колись у новий цифровий світ. І там, де, як у пісні Леннона, немає країн, релігій, багатств, усе це з’явиться – в новій, обережно сподіваюсь, кращій іпостасі. Це вже почалося. І останні жахливі теракти в Парижі – ще один поштовх. Поштовху, створеному очевидною загрозою західному світу та цінностям, не змогли опиратися навіть у компанії Facebook, хоч би як їм хотілося відмежуватися від будь-якої політики.

Тож з одного боку вказуючи на Мережу, як передумову бурхливого розвитку протестних рухів та волонтерства, – а з іншого боку подекуди й тероризму, варто осмислювати і зворотній зв’язок: революції, теракти, вимушене переселення людей та навіть війни змінюють сутність і роль Мережі. Змінюється характер та швидкість формування нових цифрових суспільств.

Колись ще буде осмислено і проведено паралелі, науковці знатимуть, коли в цифровому вимірі ми перейшли від первісного суспільства до античності, від Середньовіччя до Ренесансу і далі. Ми пройдемо всі стадії швидше, ніж наші пращури, а поки що будемо жити в декількох часах і культурах водночас.

З одного боку, Мережа має усі ознаки первісного суспільства, такі, як рівність усіх учасників, спільна праця і володіння її результатами, але водночас і низька продуктивність цієї спільної праці. Але водночас вже є свої площі для дебатів, як в давньогрецьких полісах, є навіть античне прагнення до ідеального – в „фоточках” у Instagram, і водночас вже функціонують університети. Хоча також – і не будемо про це забувати, адже це не утопія, а реальний, нехай і цифровий світ – свої варвари і пірати. Багато чого є, а буде ще більше – геть усе.

Але що зможе зібрати нас, людей, докупи? Що змусить скептиків і любителів приватності зареєструватися в Twitter і Facebook? Що змусить вас згодом вживити в своє тіло маленький, але потужний чіп? Відповідь: загроза вашій безпеці. Загроза життю ваших близьких. Така, як насильство влади під час Євромайдану, така, як беззахисність призовника без бронежилета, така, як під час чорної п’ятниці у Парижі, така як… – ми ще не знаємо, що саме станеться, але чим більшим буде насильство, тим більшою і важливішою ставатиме Мережа, тим міцнішим буде зв’язок з нею кожної окремої людини. І це вже не держава, яка посилює контроль над громадянами у зв’язку із загрозою нових терактів або війною – це громадяни, які обирають безпеку замість приватності та непричетності. Це ми самі – і годуємо голодних, і дискутуємо про важливе, і стежимо одне за одним, і прогнозовано прибиваємося до сильніших зграй, і обираємо лідерів, і прирікаємо когось на вигнання. На жаль, цей новий цифровий світ, як і доцифровий, не буде ідеальним – але він точно буде, і він точно буде іншим. І сильні й слабкі світу цього теж будуть не кращими – просто іншими. З кожною трагедією, цей світ втягує в себе нових людей.

Для українців тут є дві новини: традиційно, одна погана, а інша краща. Почну з поганої. Якщо землею, на якій формувалися первісні суспільства володіла хіба що природа чи Бог (потрібне підкреслити відповідно до віри), то інфраструктурою, в якій формуються нові цифрові соціуми, володіють цілком конкретні інвестори – з іменами, прізвищами та паспортами – не українськими (добре, що хоч не російськими чи китайськими, хоча перше вже за винятком mail.ru із Юрієм Мільнером, а останнє – незрозуміло, чи надовго).

Що ж до „доброї” чи то пак кращої новини: поки співгромадяни власників нової цифрової планети раз на тиждень постять сімейні фото, ми змушені на цій планеті будувати паралельну країну – бо ми одні з тих, кому з доцифровою історією пощастило не надто. Тож у нас немає своєї інфраструктури, не ми власники основних соціальних майданчиків, але – завдяки нашому жахливому становищу й зростанню насильства – в нас є певна фора. Тож є і шанс, якщо не повести світ за собою, то принаймні отримати ще один маловідомий, але приємний історичний бонус: українці вже були авторами одної з перших конституцій, то, може, й у нову цифрову світобудову ми принесемо щось важливе?

Хоча, якщо чесно, нехай би і Україна, і світ розвивалися трохи повільніше. Я зовсім не проти знову знати Мережу лише як місце для родинних знимків – судячи з профілів на Facebook, так досі думають про неї мої друзі-американці. Але, боюся, так не буде. Родинні фото – це добре, але насильство гуртує нас для чогось іншого і, можливо, більшого, і час розквіту «родоплемінних мереж» має колись скінчитись – а в Україні вже закінчується. Що далі? Déjà vu з підручників історії – лишень одразу із більшою кількістю учасників, із їх активним залученням, шалено прискорено і так, ніби й подібно до минулих часів, але водночас – інакше, бо це ж уже інша, цифрова історія.

Щоправда, міркуючи про подібність розвитку доцифрової та цифрової цивілізацій, я все ж обережно сподіваюсь, що тенденція до матріархату в цифровій історії збережеться й надалі – попри зростання насильства. А отже світлини малюків та інша краса не щезнуть з Мережі без сліду. Най би були.

Джерело: Збруч

Leave a Reply

Your email address will not be published. Required fields are marked *